Смоляной черт

Смоляной черт
Смоляной чертв фольклоре белорусского Полесья, особый черт, сопровождающий смоляной промысел: ночью в облике черного козла, днем — под видом начальника смолярни
Smaljany chortin the folklore of the Belarusian Polesie, a demonic patron of wood-tar manufacturing
Смаляны чортпаводле фальклору беларускага Палесся, асобы чорт, апякун смолаздабываючага промыслу
Djabeł smolarnianyw folklorze białoruskiego Polesia, specjalny djabeł, opiekun wydobycia smoły
Смоляной чертв фольклоре белорусского Полесья, особый черт, сопровождающий смоляной промысел: ночью в облике черного козла, днем — под видом начальника смолярни
Smaljany chortвариант написания латиницей названия Смоляного чёртаalternate polish writing of Smaljany chort, literally "tar demon"варыянт напісання лацінкай назвы Смалянога чортаalternate polish writing of Smaljany chort, literally "tar demon"вариант написания латиницей названия Смоляного чёрта
Smolarniany djabełвариант польского написания названия Смоляного чёртаalternate polish writing of Smaljany chort, literally "tar demon"варыянт польскага напісання назвы Смалянога чортаalternate polish writing of Smaljany chort, literally "tar demon"вариант польского написания названия Смоляного чёрта
Смаляны чорторигинальное белорусское написание названия Смоляного чёртаoriginal belarusian writing of Smaljany chort, literally "tar demon"оригинальное белорусское написание названия Смоляного чёртаoryginalna białoruska pisownia nazwy smalanóho czortaоригинальное белорусское написание названия Смоляного чёрта

В хозяйственно-экономической жизни населения Полесья с древних времен исключительно важную роль играла добыча смолы и угля, хорошо развитая здесь еще в период Киевской Руси. Жители региона занимались этими промыслами как для своих потребностей, так и на продажу. Продукция полесского смолокурения пользовалась большим спросом как на территории современных Беларуси и Украины, так и в большом количестве отправлялась в западноевропейские страны. Смола, деготь (березовая смола) и уголь широко применялись в домашнем хозяйстве, позднее — в мануфактурной и заводской промышленности, для пропитки речных и морских судов, канатов, рыбацких неводов, для смазки колес, а также в народной медицине. И закономерно, что столь значимый промысел обзавелся своим духом-покровителем — смоляным чёртом.

Wśród djabłów poleskich wybitne miejsce zajmuje djabeł smolarniany a przy nim, niejako pół-djabeł — dozorca smołarni, atàman. Bodaj na całym obszarze Białorusi nigdzie tak wyraźnie się nie uwydatnia rola tego djabła jak na Polesiu, obfituj ącem w pierwotne smolarnie (majdan albo piecz), w formie lejkowatych dołów różnej wielkości, przypominających małe grodziska. Mieszka on w korytarzu podziemnym (pryhrèbica) , prowadzącym do lejka, z którego odbiera się smołę, w beczce czystej lub zasmolonej, w szałasie robotników podczas ich nieobecności, w dziupli po dzięciołach i niekiedy na sośnie, która ma być zwalona na smolaki.

"Kali mużyk padkópuje chwóju na łuczynu, to czort sièdziaczy na jój żdże pakùl jon dakapàjecsa da starczawikà da stanie kleści, a tahdy ŭchopicsa za szczyk, zawiśnie daj pawalić da dołu. Tak starajecsa, sztob boisz było smały ŭ piekła."

Djabeł smolarniany zawsze jest w dobrych stosunkach z atamanem. Dopomaga mu nietylko w smolarni przy wyrobie smoły, ale i poza nią opiekuje się nim.

"Czort za atàmana wièlmi żńrycsa, bo jon tólki z pièradu bycsam to czaławiek, a z zàdu taki sàmy kaùtunawàty czort smalany. Jehó czort lùbié i ùczyc znàcharstwa za tóje, szto jon hónić smółu, sztob było ù czem waryć hrèsznikau ŭ pièkli. Atàmany pierejmàjuć ad czorta ŭsiàkaje znaćcie i uchwàtki — kożny nièszto znàje."

Z robotnikami nie jest na tak dobrej stopie jak z atamanem, ale im też dopomaga w robocie, tak pracującym przy smolarni, jak i tym, którzy dostarczają smolaków; niekiedy tylko płata drobne figle (985: s.204).

Среди полесских чертей особое место занимает смоляной черт, а при нем, словно получёрт — смотритель смолярни, атаман. Пожалуй, нигде в Беларуси так ярко, как на Полесье, не выделяется роль этого черта, живущего в первобытной смолокурне (майдан или печь), в конических ямах разной величины, напоминающих малые городища. Живет он в подземном коридоре (пригребица), ведущем к лейке, из которой выбирается смола, в чистой или смоляной бочке, в шалаше рабочих в их отсутствие, в дуплах, остающихся после дятлов, и иногда на сосне, которая будет срублена на смолу.

"Когда мужик подкопает сосну на лучину, то черт, сидя на ней, ждет, пока он докопается до старчевика* да начнет клясть, а тогда ухватится за щик*, зависнет да и повалит на землю. Так старается, чтоб больше было смолы в аду."

Смоляной черт всегда в хороших отношениях с атаманами. Помогает им не только в смолярне при выгонке смолы, но и за ее стенами покровительствует им.

"Черт за атамана очень печется, ведь он только спереди будто бы человек, а сзади такой же колтуноватый черт смоляной. Его черт любит и учит знахарству за то, что он гонит смолу, чтоб было в чем варить грешников в аду. Атаманы перенимают от черта всякие знания и замашки — каждый что-то знает."

С работниками он не так добр, как с атаманом, но им тоже помогает в работе — и тем, что работают в смолярне, и тем, кто доставляет смоляки; иногда только подшучивает над ними (985: s.204; 1415: с.474).

"Jak chto czwànicsa da chwàstaje, szto bez czorta abyjdziecsa ŭ raboci kalà smały, to jon jemù zaràz i adpore jakùjus czartóŭskuju sztùczku. Znaj, maŭlàŭ, szto bez mienie niczóho nie zrobisz.

Kaliś ja ŭ Kràsnom Rózi* padkapàŭ chwóju, da jak jenà ùpàła, sieŭ, sztob tróchi addychać da zakuryć lùlku, aż oś idziè moj susièd Maksim Cyhan, pasiecznik; staŭ daj każe:

— Zdaróŭ byŭ!

— Zdaróŭ! — ku.

— Nu, — każe hlàdziaczy na karènnie — i màŭże czort rabóty pakùl tokóho starczawikà* pierehnùŭ.

— Na szto mnie czort — ku — mnie Boh pamahàŭ.

Maksim na jèta niczóha nie adkazàŭ da tólki dróhnuŭ.

— A sztoż ty — każe — ciepièr ŭpieród bùdziesz rabić?

— Wièdamo — ku — szto, siahónia ŭrażùju*, a zàŭtra adrubàju pnia daj pakalù na łuczynu.

— A ùlliki bùdziesz krażać, bo kałoda niczóha sabiè?

— A toż — ku — na tom tyżmi bùdu krażać.

— Dak pasłŭchajże mieniè, staróho pasiecznika, da ŭpieród wykrażaj chać adnahó ùllika siahónia, bo siahóniaszni dzień wièlmi szczaśliwy na pczólki — zàraz rajók i siàdzie.

— Dobrè — ku, tróchi padùmaùszy — mo sapràŭdy, dażdŭsia pczoł, bo dósi nie wiedziècsa.

Maksim paszóŭ da domu, a ja jak nolóh, to pakùl sónce zajszło wykrażaŭ kałódku. Trèba było jeszczè siekanùc zó try, mo z czatyry ràzy daj kanièc, aż tut zatreszczàla kałoda, adłupiłasia ad pnia taùstàja szczèpka, a pień padniàŭsia daj staŭ na papà*.

Tchu! tchu! nieczystaja siła — czy jà zdurnièŭ? — chibaż mnie pierszynka, chibà ja nie znàju, szto kali starczawikà nie pieresièkszy adrubàjesz pnia, to jon padczàs ŭstànie? Jèta màbyc Maksim ŭ pahànuju póru naràiŭ krażać, sztob dur na hoławu napuścić, da nasmiejàcsa. Postojże, ja tablé padziàkuju.

Pryszóŭ da dómu da prósta k Maksimu ŭ chàtu, a jon jak ràz wieczèraje.

— Sztoż ty — ku — siaki taki chodzisz da tumàn na ludzièj napuskàjesz — a? hawary: byŭ ty kalà mieniè siahónia ŭ Kràsnom Rózi da ràiŭ, sztob ja kończę siahónia wykrażaŭ ùllika?

— Adczepiś ty — każe — ad mieniè, satanà! czahób mieniè mała nasić nieczysta ja siła k tabiè ŭ Kràsny Roh? Ja siahónia z dwarà nie wychodziŭ; papytàj ludzièj kali nie wièrysz.

— Oś jak?! ciepièr ja tólki dahadàŭsia — ku — szto to byŭ czort smalany da ù ciebiè pierekinuŭsia. Ja bo dùmaju czahó jon dróhnuŭ jak ja zhadàŭ za Bóha.

— Dak czahóż czwàniszsia? robisz czortawa dzieło, dak i maŭczy."

Οροw. Chwiedar Żuk z Horoszkowa, Rejon rzeczycki w obwodzie homelskim (985: s.204-205).

"Как кто хвалится да хвастает, что без черта обойдется в работе на смоле, тот ему сейчас же и выкинет какую чертову штуку. Знай, мол, что без меня ничего не поделаешь.

Как-то я в Красном Роге* подкопал сосну, до как она упала, сел, чтоб немного отдышаться да закурить трубку, а тут идет мой сосед Максим Цыган, пасечник; стал да и говорит:

— Здоров был!

— Здоров! — грю.

— Ну, — говорит, глядя на корневище, — и было ж черту работы, пока такого старчевика вывернул.

— На что мне черт, — грю — мне Бог помогал.

Максим на это ничего не ответил, да только вздрогнул.

— А что ж ты, — говорит, — теперь наперед будешь делать?

— Ведомо, — грю — что, сегодня кряжую*, а завтра обрубаю пень да и поколю на лучину.

— А улейки будешь кряжить, ведь колода ничего себе?

— А то ж, — грю — на той неделе буду кряжить.

— Так послушай же меня, старого пасечника, сперва выкряжи хоть один улей сегодня, сегодняшний день очень удачный на пчелок — сейчас же и рой сядет.

— Добро, — грю, немного подумавши, — может и вправду дождусь пчёл, а то пока не ведется.

Максим пошел домой, а я как налег, так пока солнце зашло, выкряжил колодку. Надо было еще секануть три, может четыре раза, да и конец, а тут затрещала колода, откололась от пня толстая щепка, а пень поднялся да и стал на попа.

Тфу! Тфу! Нечистая сила — иль я сдурел? — разве ж мне першинка, разве я не знаю, что когда, старчевика не перерубив, колешь пень, то он тотчас встанет? Это, видно, Максим в поганую пору насоветовал кряжить, чтоб дурь в голову напустить да посмеяться. Постой же, я табя отблагодарю.

Пришел домой. Так сразу к Максиму в избу, а он как раз ужинает.

— Что ж ты — грю — такой-сякой ходишь, да туман на людей напускаешь — а? Говори: был ты возле меня сегодня в Красном Роге да советовал, чтоб я именно сегодня выкряжил ульи?

— Отцепись ты, — говорит, — от меня, сатана! С чего б меня носила нечистая сила к тебе в Красный Рог? Я сегодня со двора не выходил; поспрашивай людей, если не веришь.

— Во как?! Теперь я только догадался — грю, — что то был черт смоляной, да в тебя перекинулся. Я еще думаю, чего он вздрогнул, как я помянул Бога.

— Так чего ж бранишься? Делаешь чертово дело, так и молчи."

Рассказал Федор Жук с Горошкова Речицкого района Гомельской области Беларуси (1415: с.474-476; 985: s.204-205).

Djabeł smolarniany czuwa nad smołą, transportowaną w beczkach do przystani nad Prypecią, i płynie z nią na tratwach Dnieprem aż do Krzemieńczuka — i nic dziwnego, bo smoła, według mniemania ludu poleskiego, to jego własność. Poleszuk wie do czego służy tak wielka ilość smoły a jednak wierzy, iż idzie ona do piekła.

"Jak wiezùc boczki z smałóju da biérehu ŭ Jùrewiczy abó ŭ Łamaczy*, to i czort jedzie wierchom za padwodami. Jon nie padjeżdżaje blizka da pryastajècsa z zàdu za haniéj dwoje; skolki raz azirnièszsia, to pabàczysz, szto na kaniù siedzić nièszto czórnaje da tut było, a tut i szczezło. Kali ŭ darózi pryjdziecsa naczawać, to ŭ nóczy czorny kazioł chodzić pamiż bóczak da niùchaje tùju smołu, szto padczàs cieczè z bóczak.

Łócmany (flisacy) każuć, szto czórny kazioł bywàje i na płytach (tratwa) da nie taki rachmàny jak ŭ nas: ŭ nôczy wyskaczyć z wady, prabieżyć pa płytù daj boŭć ŭ wódu, a ŭ dzień, to tólki wytknie mordu z rahàmi daj nyrniè."

Djabeł smolarniany wyróżnia się od swych pobratymców tylko sierścią, zawsze skudłaczoną, wskutek ciągłego ocierania się o naczynia zasmolone. O człowieku, u którego kołtun nie zwinął się jeszcze całkowicie ale jest w kosmykach, mówią: "czupryna skaŭtùnilasia, by nàcze ŭ smalanóho czorta", albo: "zamùrzany jak smałany czort". W nocy przedzierzga się on w czarnego kozła, a w dzień przybiera postać wieśniaka lub pana (985: s.205-206).

Смоляной черт приглядывает за смолой, которая перевозится в бочках до пристани над Припятью, и плывет за ней на плотах по Днепру вплоть до Кременчуга — и ничего удивительного, ведь смола, как считает полесский люд, — это его собственность. Полешук знает, для чего нужен такой большой объем смолы, и тем не менее верит, что она идет в ад.

"Как везут бочки со смолой до берега в Юровичи или в Ломачи, так и черт едет вечером за обозами. Он не подъезжает близко, а придерживается позади... сколько раз обернешься, так увидишь, что на коне сидит что-то черное, вот было и тут же исчезло. Если в дороге придется ночевать, то ночью черный козел ходит между бочек, да нюхает подтекающую смолу.

Лоцманы говорят, что черный козел бывает и на плотах, да не такой покладистый, как у нас; среди ночи выскочит из воды, пробежит по плоту да и плюх в воду, а днем только высунет морду с рогами, да и нырнет."

Смоляной чёрт отличается от своих побратимов только шерстью, всегда всклокоченной, в результате длительного потирания об смоляные сосуды. Про человека, у которого колтун еще не сбился полностью, но уже поднялся вихрами, говорят: "чупрына скаўтунілася, бы начэ ў смоляного чорта", или: "замурзаны, як смаляны чорт". Ночью он оборачивается черным козлом, а днем принимает облик крестьянина или пана (985: s.205-206; 449: с.662; 1415: с.476).

Z rozwojem smolarstwa na ulepszonych smolarniach zmienia się djabeł. Rzadziej przebywa w dawnych lokalach, częściej przybiera postać ludzką, dbalszym się staje o swą powierzchowność i wogóle cywilizuje się. Zmienia dawny stosunek do atamanów przy pierwotnych "majdanach" tak dalece, że wymierza im dotkliwe kary za lada wykroczenie.

"Jak czort smalany pabràtaŭsia z panami da z Niemcami, to pa zawodu kazłom czórnym chodzić tólki ŭ nóczy, a ŭ dzień nadziewa je pański chrak z chwastom, czyrwóny kapalùsz da panczochi doŭhije jak ŭ Żyda. Czarawiczki skrypiać, jak cyrkuny (świerszcze), a jak idziè czy to pa piaskù czy pa bałóci, to adzinàkawa kùrawa padymàjecsa. Wièdamo pryhledzieŭsia k Nièmcam jak stawili zawód daj sàm ŭ Nièmca uklepàŭsia (upodobnił się). Ciepièr liże mużyckuju lùlku pakinuŭ da smókcze pànskaho cyhana (cygaro), ŭ watknùŭszy ŭ taŭstùju czeracinu (trzcina), da nosić dzygàrak, a na nàs czaplàje akulàry. Z atàmanami staŭ stróhi — dzierży wùcha! a jak katóry czùé szto praszkàpié, to ad jehó s molu adbierè da zaniesie ŭ zawód, a to jeszcze i dùrniam zrobić. Tahdy pan tahó atàmana pa szyi da paszóŭ, — won, dùrniu, z mahó majdanu, bo ty niczoho nie znàjesz."

W początkach drugiej połowy XIX w. wielkie pruszyńskie smolarnie były niewyczerpanem źródłem opowiadań o djable smolarnianym, które biegły daleko za Dniepr i Prypeć, a wracały w formie fantastycznych bajek, jeszcze więcej wzmacniając w miejscowej ludności wiarę we wszelkie wybryki djabelskie. Pruszyn staje się głównem jego siedliskiem; tu on utrzymuje całe zastępy swych robotników, prostych djabłów, o powierzchowności zwyczajnej, zwanych smaławiki. Zajmuje wszystkie zakątki w smolarniach i innych doń należących budynkach. W nocy na całem terytorjum snują się kołtunowaci djabli, w smolarniach we wszystkie kąty zagląda czarny kozioł, a w dzień zjawia się Niemiec we fraku, w czerwonym kapeluszu i w tej chwili znika.

"U Prùszyni kiszyć (roi się) ad czercièj, a machàjnik, łysy pan, toj szto smółu honić, nie to sztob byŭ z imi ŭ chaŭrùzi, da by nàcze za pryhaniàtaho nad imi nastàŭlany. U nóczy kaŭtunawàtyje smaławiki pruć jemù cebrami smółu ad ŭsiùl: to ad atàmana, prawiniŭszahosia, to z piekła*, a jon siedzić sabiè ŭ pakójach daj lùlku kùryc. Pad toj czas czórny kaziół pa katłach skàcze daj skacze, a dàlej jak stanie bałbatać, dak pan zàraz i prybieżyć ŭ zawód; pachódzić, nièszta paszèpcze, tahdy bałbatnia ścichnie, źmieja zaszypić, a czort dawàj żóryć ŭ dwa małatki: lap, lap, lap, lap! aż pakùl pièŭni zaśpiewajuć. Nastanie boży dzień, dak praklàty Niemczyk zbytu nie dajè: kudy nie zirni, to jon tut, — pakażecsa daj skróź zièmlu pójdzie, to pierebieżyć daj szczeźnie."

Poleszuk każde niezrozumiałe dlań zjawisko przypisuje dziełu djabła, to też nic dziwnego, że w ten sam sposób traktuje i powyższe, które jest tylko wynikiem zastosowania pierwotnej klapy bezpieczeństwa, urządzonej w sposób następujący: naczynia napełnione wodą łączy 3 centymetrowej grubości rurka miedziana z głównym zbiornikiem wrzącej smoły, wytwarzającej parę, która zagotowuje wodę w naczyniu. Proces ten zwykle wywołuje donośne bełkotanie (bałbócze), które dla dozorcy jest sygnałem, że już czas otworzyć główny kran, odprowadzający zbyteczną parę nazewnątrz przez rurę pionową. Koniec tej rury nad dachem budynku jest zagięty i ma kształt rozwartej paszczy węża, w której podczas wychodzenia pary podnosi się i opada metalowy język na biegunie. Uderzając o dół paszczy wydaje dźwięk przytłumiony, podobny do kucia młotkiem w pewnej odległości i służy za manometr dla palacza, który zależnie od tempa uderzeń języka reguluje siłę ognia w piecach pod kotłami. Rurę opisaną nazywają źmiejà (985: s.204-208).

С развитием производства смолы на усовершенствованных смолокурнях меняется и черт. Реже он находится в старых помещениях, чаще принимает человеческое обличье, больше заботится о своей внешности и вообще цивилизуется. Он настолько меняет свои прежние отношения к атаманов при кустарных «майданах», что назначает им обидные наказания за корчевания.

"Как черт смоляной побратался с панами да с немцами, то по заводу козлом черным ходит только ночью, а днем надевает панский фрак с хвостом, красную шляпу да чулки длинные, как у еврея. Туфли скрипят, как сверчки, а как идет что по песку, что по болоту, так одинаково пыль поднимается. Понятно, присмотрелся к немцам, как ставили завод, да и сам под немца заделался. Цеперь уже мужицкую трубку закинул, да потягивает панского цыгана (цыгарку), воткнув в толстую тростину, да носит портсигар, а на нос цепляет очки. С атаманами стал строг — держи ухо! А как который чуть что проштрафит, так у него смолу отберет, да занесет на завод, а то еще и дураком выставит. Тогда пан того атамана по шее, да пошел вон, дурень, с моего майдана, бо ты ничего не знаешь."

В начале второй половины XIX века большие прушинские смолокурни были неисчерпаемых источником историй про смоляного черта, разлетавшихся далеко за Днепр и за Припять, и возвращавшихся в форме фантастических баек, еще больше укрепляя у местного люда веру в различные чертовские выходки. Прушин становится его главным центром; тут он держит целые отряды своих работников — простых чертей обычного вида, прозванных смоловики. Он занимает все углы в смолокурне и остальных зданиях, принадлежавший ей. Ночью по всей территории совкаются взлохмаченные черти, в смолокурнях во все углы заглядывает черный козел, а днем появляется немец во фраке, в красной шляпе в тот же момент исчезает.

"В Прушине кишит от чертей, а махайник, лысый пан, тот, что смолу гонит, не то чтоб был с ними за одно, но будто за надсмотрщика над ними назначен. Ночью взъерошенные смоловики прут ему ведрами смолу отовсюду: то от атамана провинившегося, то из ада*, а он сидит себе в зале да трубку курит. Тем временем черный козел по котлам скачет да скачет, а потом как начнет болтать, так пан тут же и прибежит на завод; походит, что-то пошепчет, тогда болтовня затихнет, змея зашипит, а черт давай жарить в два молотка: ляп, ляп, ляп, ляп! А ж пока петухи не запоют. Настанет Божий день, так проклятый немчюк покоя не дает: куда ни глянь, то он там — покажется да и сквозь землю пропадет, или пробежит и исчезнет."

Полешук каждое не понятное ему явление приписывает действиям черта, поэтому ничего удивительного, что таким же образом он трактует и вышеупомянутое, что является всего лишь результатом применения самодельного защитного клапана, приделанного следующим образом: наполненный водой сосуд объединяется медной трубкой толщиной 3 см с главным резервуаром, где кипит смола, которая образует пар и в свою очередь подогревает воду в сосуде. Этот процесс обычно вызывает громкое бульканье (бормочет), которое для наладчика является сигналом, что пришло время открывать главный кран, отводящий лишний пар наружу через вертикальную трубу. Конец этой трубы над крышей здания загнут и выглядит разинутой ужиной пастью, в которой во время выхода пара поднимается и опускается металлический язык на желобе. При ударе о низ пасти слышится приглушенный звук, похожий на отдаленные удары молотком, что служит манометром для кочегара, так как в зависимости от темпа ударов языка регулируется сила огня в печах под котлами. Описанная труба и называется змеей (985: s.204-208; 449: с.661-663; 1415: с.474-478).

Smaljany chort ("смаляны чорт", literally "tar demon") — in the folklore of the Belarusian Polesie, a demonic patron of wood-tar manufacturing. During the day-time he looks and behaves exactly like the Taskmaster — dressed a-la German, with a tailcoat jacket, long stockings and fashionable shoes, smoking a cigar and overseeing the employees of tarworks. During the night he takes on the appearance of a black goat and strolls around the tarworks protecting it from fires and robbers and occasionally licking up the tar leaking from the tar barrels. It was believed that smaljany chort accompanied the tar during the whole process of its production — starting from the very beginning of the process, helping to uproot and burn the tree stumps, and up until the sale, following the ships and convoys carrying barrels of tar to buyers throughout Europe.

У гаспадарча-эканамічным жыцці насельніцтва Палесся са старажытных часоў выключна важную ролю мела здабыча смалы і вугалю, добра развітая тут яшчэ ў перыяд Кіеўскай Русі. Жыхары рэгіёну займаліся гэтымі промысламі як дзеля сваёй патрэбы, так і на продаж. Прадукцыя палескага смалакурэння карысталася вялікім попытам як на тэрыторыі сучасных Беларусі і Украіны, так і ў вялікай колькасці адпраўлялася ў заходнееўрапейскія краіны. Смала, дзёгаць (бярозавая смала) і вугаль шырока ўжываліся ў хатняй гаспадарцы, пазней — у мануфактурнай і завадской прамысловасці, для насычэння рачных і марскіх судоў, канатаў, рыбацкіх сетак, для змазкі колаў, а таксама ў народнай медыцыне. І заканамерна, што такі значны промысел абзавёўся сваім духам-ахоўнікам — смаляным чортам.

Wśród djabłów poleskich wybitne miejsce zajmuje djabeł smolarniany a przy nim, niejako pół-djabeł — dozorca smołarni, atàman. Bodaj na całym obszarze Białorusi nigdzie tak wyraźnie się nie uwydatnia rola tego djabła jak na Polesiu, obfituj ącem w pierwotne smolarnie (majdan albo piecz), w formie lejkowatych dołów różnej wielkości, przypominających małe grodziska. Mieszka on w korytarzu podziemnym (pryhrèbica) , prowadzącym do lejka, z którego odbiera się smołę, w beczce czystej lub zasmolonej, w szałasie robotników podczas ich nieobecności, w dziupli po dzięciołach i niekiedy na sośnie, która ma być zwalona na smolaki.

"Kali mużyk padkópuje chwóju na łuczynu, to czort sièdziaczy na jój żdże pakùl jon dakapàjecsa da starczawikà da stanie kleści, a tahdy ŭchopicsa za szczyk, zawiśnie daj pawalić da dołu. Tak starajecsa, sztob boisz było smały ŭ piekła."

Djabeł smolarniany zawsze jest w dobrych stosunkach z atamanem. Dopomaga mu nietylko w smolarni przy wyrobie smoły, ale i poza nią opiekuje się nim.

"Czort za atàmana wièlmi żńrycsa, bo jon tólki z pièradu bycsam to czaławiek, a z zàdu taki sàmy kaùtunawàty czort smalany. Jehó czort lùbié i ùczyc znàcharstwa za tóje, szto jon hónić smółu, sztob było ù czem waryć hrèsznikau ŭ pièkli. Atàmany pierejmàjuć ad czorta ŭsiàkaje znaćcie i uchwàtki — kożny nièszto znàje."

Z robotnikami nie jest na tak dobrej stopie jak z atamanem, ale im też dopomaga w robocie, tak pracującym przy smolarni, jak i tym, którzy dostarczają smolaków; niekiedy tylko płata drobne figle (985: s.204).

Сярод палескіх чарцей асобнае месца займае смаляны чорт, а пры ім, нібы напалову чорт — наглядчык смалярні, атаман. Бадай, на ўсім абшары Беларусі нідзе так выразна, як на Палессі, не вызначаецца роля гэтага чорта, які жыве ў першабытнай смалакурні (майдан альбо печ), у лейкападобных ямах рознай велічыні, якія нагадваюць малыя гарадзішчы. Жыве ён у падземным калідоры (прыгрэбіца), які вядзе да лейкі, з якой выбіраецца смала, у чыстай ці смаляной бочцы, у будане рабочых у час іх адсутнасці, у дуплах, што застаюцца пасля дзятлаў, і часам на сасне, якая павінна быць звалена на смалякі.

"Калі мужык падкопуе хвою на лучыну, то чорт, седзячы на ёй, жджэ, пакуль ён дакапаецца да старчавіка да стане клесці, а тагды ўхопіцца за шчык*, завісне да й паваліць да долу. Так стараецца, штоб больш было смалы ў пекле."

Смаляны чорт заўсёды ў добрых адносінах з атаманам. Дапамагае яму не толькі ў смалярні пры вырабе смалы, але і за яе сценамі апякуецца ім.

"Чорт за атамана вельмі журыцца, бо ён толькі спераду быццам то чалавек, а ззаду такі самы каўтунаваты чорт смаляны. Яго чорт любіць і вучыць знахарству за тое, што ён гоніць смалу, штоб было ў чэм варыць грэшнікаў у пеклі. Атаманы пераймаюць ад чорта ўсякае знацце і ўхваткі — кожны нешта знае."

З работнікамі ён не так запанібрата, як з атаманам, але ім таксама дапамагае ў рабоце — і тым, што робяць у смалярні, і тым, хто дастаўляе смалякі; часам толькі ладзяць дробныя гарэзы (1415: с.474).

"Jak chto czwànicsa da chwàstaje, szto bez czorta abyjdziecsa ŭ raboci kalà smały, to jon jemù zaràz i adpore jakùjus czartóŭskuju sztùczku. Znaj, maŭlàŭ, szto bez mienie niczóho nie zrobisz.

Kaliś ja ŭ Kràsnom Rózi* padkapàŭ chwóju, da jak jenà ùpàła, sieŭ, sztob tróchi addychać da zakuryć lùlku, aż oś idziè moj susièd Maksim Cyhan, pasiecznik; staŭ daj każe:

— Zdaróŭ byŭ!

— Zdaróŭ! — ku.

— Nu, — każe hlàdziaczy na karènnie — i màŭże czort rabóty pakùl tokóho starczawikà* pierehnùŭ.

— Na szto mnie czort — ku — mnie Boh pamahàŭ.

Maksim na jèta niczóha nie adkazàŭ da tólki dróhnuŭ.

— A sztoż ty — każe — ciepièr ŭpieród bùdziesz rabić?

— Wièdamo — ku — szto, siahónia ŭrażùju*, a zàŭtra adrubàju pnia daj pakalù na łuczynu.

— A ùlliki bùdziesz krażać, bo kałoda niczóha sabiè?

— A toż — ku — na tom tyżmi bùdu krażać.

— Dak pasłŭchajże mieniè, staróho pasiecznika, da ŭpieród wykrażaj chać adnahó ùllika siahónia, bo siahóniaszni dzień wièlmi szczaśliwy na pczólki — zàraz rajók i siàdzie.

— Dobrè — ku, tróchi padùmaùszy — mo sapràŭdy, dażdŭsia pczoł, bo dósi nie wiedziècsa.

Maksim paszóŭ da domu, a ja jak nolóh, to pakùl sónce zajszło wykrażaŭ kałódku. Trèba było jeszczè siekanùc zó try, mo z czatyry ràzy daj kanièc, aż tut zatreszczàla kałoda, adłupiłasia ad pnia taùstàja szczèpka, a pień padniàŭsia daj staŭ na papà*.

Tchu! tchu! nieczystaja siła — czy jà zdurnièŭ? — chibaż mnie pierszynka, chibà ja nie znàju, szto kali starczawikà nie pieresièkszy adrubàjesz pnia, to jon padczàs ŭstànie? Jèta màbyc Maksim ŭ pahànuju póru naràiŭ krażać, sztob dur na hoławu napuścić, da nasmiejàcsa. Postojże, ja tablé padziàkuju.

Pryszóŭ da dómu da prósta k Maksimu ŭ chàtu, a jon jak ràz wieczèraje.

— Sztoż ty — ku — siaki taki chodzisz da tumàn na ludzièj napuskàjesz — a? hawary: byŭ ty kalà mieniè siahónia ŭ Kràsnom Rózi da ràiŭ, sztob ja kończę siahónia wykrażaŭ ùllika?

— Adczepiś ty — każe — ad mieniè, satanà! czahób mieniè mała nasić nieczysta ja siła k tabiè ŭ Kràsny Roh? Ja siahónia z dwarà nie wychodziŭ; papytàj ludzièj kali nie wièrysz.

— Oś jak?! ciepièr ja tólki dahadàŭsia — ku — szto to byŭ czort smalany da ù ciebiè pierekinuŭsia. Ja bo dùmaju czahó jon dróhnuŭ jak ja zhadàŭ za Bóha.

— Dak czahóż czwàniszsia? robisz czortawa dzieło, dak i maŭczy."

Οροw. Chwiedar Żuk z Horoszkowa, Rejon rzeczycki w obwodzie homelskim (985: s.204-205).

"Як хто хваліцца да хвастае, што без чорта абыйдзецца ў рабоце каля смалы, то ён яму зараз і адпора якуюсь чартоўскую штучку. Знай, маўляў, што без мяне нічога не зробіш.

Калісь я ў Красном Розі* падкапаў хвою, да як яна упала, сеў, штоб трохі аддыхаць да закурыць люльку, аж ось ідзе мой сусед Максім Цыган, пасечнік; стаў дай кажа:

— Здароў быў!

— Здароў! — ку.

— Ну, — кажа, глядзячы на карэньне, — і маў жа чорт работы, пакуль такого старчавіка перагнуў.

— Нашто мне чорт — ку — мне Бог памагаў.

Максім на ета нічога не адказаў, да толькі дрогнуў.

— А што ж ты, — кажа, — цяпер упярод будзеш рабіць?

— Ведома, — ку — што, сягоня кражую*, а заутра обрубаю пня дай пакалю на лучыну.

— А ульлікі будзеш кражаць, бо колода нічога сабе?

— А то ж, — ку — на том тыжні буду кражаць.

— Дак паслухай жа мяне, старого пасечніка, да упярод выкражай хаць аднаго ульліка сягоня, бо сягоняшні дзень вельмі шчасьлівы на пчолкі — зараз раёк і сядзе.

—Добра, — ку, трохі падумаўшы, — мо сапраўды даждуся пчол, бо досі не вядзецца.

Максім пашоў дадому, а я як нолёг, то пакуль сонца зайшло, выкражаў колодку. Трэба было яшчэ секануць зо тры, мо з чатыры разы, дай конец, аж тут затрашчала колода, адлупілася ад пня таўстая шчэпка, а пень падняўся дай стаў на папа.

Тху! Тху! Нячыстая сіла — чы я здурнеў? — хіба ж мне пяршынка, хіба я не знаю, што калі, старчавіка не перасекшы, адрубаеш пня, то ён падчас устане? Ета, мабыць, Максім у паганую пору нараіў кражаць, штоб дур на голаву напусьціць да насьмяяцца. Пастой жа, я табе падзякую.

Прышоў дадому. Да проста к Максіму ў хату, а ён якраз вячэрае.

— Што ж ты, — ку — сякі-такі ходзіш, да туман на людзей напускаеш — а? Гавары: быў ты каля мяне сягоня ў Красном Розі да раіў, штоб я коньчэ сягоня выкражаў ульліка?

— Адчапісь ты, — кажа, — ад мяне, сатана! Чаго б мяне мала насіць нячыстая сіла к табе ў Красны Рог? Я сягоня з двара не выходзіў; папытай людзей, калі не верыш.

— Ось як?! Цяпер я толькі дагадаўся, — ку, — што то быў чорт смаляны, да ў цябе перакінуўся. Я бо думаю, чаго ён дрогнуў, як я згадаў за Бога.

— Дак чаго ж хванішся? Робіш чортаво дзело, дак і маўчы."

Апавядаў Хведар Жук з Гарошкава Рэчыцкага раёна Гомельскай вобласці (1415: с.474-476; 985: s.204-205).

Djabeł smolarniany czuwa nad smołą, transportowaną w beczkach do przystani nad Prypecią, i płynie z nią na tratwach Dnieprem aż do Krzemieńczuka — i nic dziwnego, bo smoła, według mniemania ludu poleskiego, to jego własność. Poleszuk wie do czego służy tak wielka ilość smoły a jednak wierzy, iż idzie ona do piekła.

"Jak wiezùc boczki z smałóju da biérehu ŭ Jùrewiczy abó ŭ Łamaczy*, to i czort jedzie wierchom za padwodami. Jon nie padjeżdżaje blizka da pryastajècsa z zàdu za haniéj dwoje; skolki raz azirnièszsia, to pabàczysz, szto na kaniù siedzić nièszto czórnaje da tut było, a tut i szczezło. Kali ŭ darózi pryjdziecsa naczawać, to ŭ nóczy czorny kazioł chodzić pamiż bóczak da niùchaje tùju smołu, szto padczàs cieczè z bóczak.

Łócmany (flisacy) każuć, szto czórny kazioł bywàje i na płytach (tratwa) da nie taki rachmàny jak ŭ nas: ŭ nôczy wyskaczyć z wady, prabieżyć pa płytù daj boŭć ŭ wódu, a ŭ dzień, to tólki wytknie mordu z rahàmi daj nyrniè."

Djabeł smolarniany wyróżnia się od swych pobratymców tylko sierścią, zawsze skudłaczoną, wskutek ciągłego ocierania się o naczynia zasmolone. O człowieku, u którego kołtun nie zwinął się jeszcze całkowicie ale jest w kosmykach, mówią: "czupryna skaŭtùnilasia, by nàcze ŭ smalanóho czorta", albo: "zamùrzany jak smałany czort". W nocy przedzierzga się on w czarnego kozła, a w dzień przybiera postać wieśniaka lub pana (985: s.205-206).

Смаляны чорт назірае за смалою, якая перавозіцца ў бочках да прыстані над Прыпяццю, і плыве з ёю на плытах Дняпром аж да Краменчуга — і нічога дзіўнага, бо смала, як лічыць палескі люд, — гэта яго ўласнасць. Паляшук ведае для чаго служыць такая вялікая колькасць смалы, і тым не менш верыць, што ідзе яна ў пекла.

"Як вязуць бочкі з смалою да берагу ў Юравічы або ў Ламачы, то і чорт едзе вечарам за падводамі. Ён не пад'язджае блізка да прыастаецца ззаду... сколькі раз азірнешся, то пабачыш, што на каню сядзіць нешта чорнае, да тут было, а тут і шчэзла. Калі ў дарозе прыйдзецца начаваць, то ўночы чорны казёл ходзіць паміж бочак да нюхае тую смалу, што падчас цячэ з бочак.

Лоцманы кажуць, што чорны казёл бывае і на плытах, да не такі рахманы, як у нас; уночы выскачыць з вады, прабяжыць на плыту да й боўць у воду, а ўдзень то толькі выткне морду з рагамі, да й нырне."

Смаляны чорт адрозніваецца ад сваіх пабрацімаў толькі шэрсцю, заўсёды ўскудлачанай, у выніку доўгага ацірання аб смаляны посуд. Пра чалавека, у якога каўтун яшчэ не збіўся цалкам, але ўжо ўзяўся космамі, кажуць: "чупрына скаўтунілася, бы начэ ў смоляного чорта", альбо: "замурзаны, як смаляны чорт". Уночы ён ператвараецца чорным казлом, а ўдзень набывае воблік селяніна ці пана (985: s.205-206; 449: с.662; 1415: с.476).

Z rozwojem smolarstwa na ulepszonych smolarniach zmienia się djabeł. Rzadziej przebywa w dawnych lokalach, częściej przybiera postać ludzką, dbalszym się staje o swą powierzchowność i wogóle cywilizuje się. Zmienia dawny stosunek do atamanów przy pierwotnych "majdanach" tak dalece, że wymierza im dotkliwe kary za lada wykroczenie.

"Jak czort smalany pabràtaŭsia z panami da z Niemcami, to pa zawodu kazłom czórnym chodzić tólki ŭ nóczy, a ŭ dzień nadziewa je pański chrak z chwastom, czyrwóny kapalùsz da panczochi doŭhije jak ŭ Żyda. Czarawiczki skrypiać, jak cyrkuny (świerszcze), a jak idziè czy to pa piaskù czy pa bałóci, to adzinàkawa kùrawa padymàjecsa. Wièdamo pryhledzieŭsia k Nièmcam jak stawili zawód daj sàm ŭ Nièmca uklepàŭsia (upodobnił się). Ciepièr liże mużyckuju lùlku pakinuŭ da smókcze pànskaho cyhana (cygaro), ŭ watknùŭszy ŭ taŭstùju czeracinu (trzcina), da nosić dzygàrak, a na nàs czaplàje akulàry. Z atàmanami staŭ stróhi — dzierży wùcha! a jak katóry czùé szto praszkàpié, to ad jehó s molu adbierè da zaniesie ŭ zawód, a to jeszcze i dùrniam zrobić. Tahdy pan tahó atàmana pa szyi da paszóŭ, — won, dùrniu, z mahó majdanu, bo ty niczoho nie znàjesz."

W początkach drugiej połowy XIX w. wielkie pruszyńskie smolarnie były niewyczerpanem źródłem opowiadań o djable smolarnianym, które biegły daleko za Dniepr i Prypeć, a wracały w formie fantastycznych bajek, jeszcze więcej wzmacniając w miejscowej ludności wiarę we wszelkie wybryki djabelskie. Pruszyn staje się głównem jego siedliskiem; tu on utrzymuje całe zastępy swych robotników, prostych djabłów, o powierzchowności zwyczajnej, zwanych smaławiki. Zajmuje wszystkie zakątki w smolarniach i innych doń należących budynkach. W nocy na całem terytorjum snują się kołtunowaci djabli, w smolarniach we wszystkie kąty zagląda czarny kozioł, a w dzień zjawia się Niemiec we fraku, w czerwonym kapeluszu i w tej chwili znika.

"U Prùszyni kiszyć (roi się) ad czercièj, a machàjnik, łysy pan, toj szto smółu honić, nie to sztob byŭ z imi ŭ chaŭrùzi, da by nàcze za pryhaniàtaho nad imi nastàŭlany. U nóczy kaŭtunawàtyje smaławiki pruć jemù cebrami smółu ad ŭsiùl: to ad atàmana, prawiniŭszahosia, to z piekła*, a jon siedzić sabiè ŭ pakójach daj lùlku kùryc. Pad toj czas czórny kaziół pa katłach skàcze daj skacze, a dàlej jak stanie bałbatać, dak pan zàraz i prybieżyć ŭ zawód; pachódzić, nièszta paszèpcze, tahdy bałbatnia ścichnie, źmieja zaszypić, a czort dawàj żóryć ŭ dwa małatki: lap, lap, lap, lap! aż pakùl pièŭni zaśpiewajuć. Nastanie boży dzień, dak praklàty Niemczyk zbytu nie dajè: kudy nie zirni, to jon tut, — pakażecsa daj skróź zièmlu pójdzie, to pierebieżyć daj szczeźnie."

Poleszuk każde niezrozumiałe dlań zjawisko przypisuje dziełu djabła, to też nic dziwnego, że w ten sam sposób traktuje i powyższe, które jest tylko wynikiem zastosowania pierwotnej klapy bezpieczeństwa, urządzonej w sposób następujący: naczynia napełnione wodą łączy 3 centymetrowej grubości rurka miedziana z głównym zbiornikiem wrzącej smoły, wytwarzającej parę, która zagotowuje wodę w naczyniu. Proces ten zwykle wywołuje donośne bełkotanie (bałbócze), które dla dozorcy jest sygnałem, że już czas otworzyć główny kran, odprowadzający zbyteczną parę nazewnątrz przez rurę pionową. Koniec tej rury nad dachem budynku jest zagięty i ma kształt rozwartej paszczy węża, w której podczas wychodzenia pary podnosi się i opada metalowy język na biegunie. Uderzając o dół paszczy wydaje dźwięk przytłumiony, podobny do kucia młotkiem w pewnej odległości i służy za manometr dla palacza, który zależnie od tempa uderzeń języka reguluje siłę ognia w piecach pod kotłami. Rurę opisaną nazywają źmiejà (985: s.204-208).

3 развіццём вытворчасці смалы на ўдасканаленых смалакурнях мяняецца і чорт. Больш рэдка ён знаходзіцца ў старых памяшканнях, часцей набывае чалавечае аблічча, больш дбае пра свой знешні выгляд і наогул цывілізуецца. Ён настолькі мяняе свае ранейшыя адносіны да атаманаў пры саматужных «майданах», што прызначае ім крыўдныя кары за выкарчаваныя ляды.

"Як чорт смаляны пабратаўся з панамі да з немцамі, то па заводу казлом чорным ходзіць толькі ўночы, а ўдзень надзявае панскі храк з хвастом, чырвоны капялюш да панчохі доўгія, як у жыда. Чаравічкі скрыпяць, як цвыркуны, а як ідзе чы то па пяску, чы па балоце, то адзінакава курава падымаецца. Ведама, прыгледзеўся к немцам, як ставілі завод, да й сам у немца ўкляпаўся. Цяпер ужэ мужыцкую люльку пакінуў, да смокча панскага цыгана (цыгару), уваткнуўшы ў таўстую чараціну, да носіць дзыгарак, а на нос чапляе акуляры. З атаманамі стаў строгі — дзяржы вуха! А як каторы чуць што прашкапіць, то ад яго смолу адбярэ, да занясе ў завод, а то яшчэ і дурнем зробіць. Тады пан таго атамана па шыі, да пашоў вон, дурню, з маго майдану, бо ты нічога не знаеш."

У пачатку другой паловы XIX стагодзя вялікія прушынскія смалакурні былі невычарпальнаю крыніцаю апавяданняў пра смалянога чорта, якія разляталіся далека за Дняпро і за Прыпяць, а вярталіся ў форме фантастычных баек, яшчэ больш узмацняючы ў мясцовага люду веру ў розныя чартоўскія выбрыкі. Прушын робіцца яго галоўным цэнтрам; тут ён трымае цэлыя атрады сваіх работнікаў — простых чарцей звычайнага выгляду, празваных смалавікі. Ён займае ўсе куткі ў смалакурнях і іншых будынках, што належаць ей. Уночы па ўсёй тэрыторыі соваюцца каўтунаватыя чэрці, у смалакурнях ва ўсе куткі зазірае чорны казёл, а ўдзень з'яўляецца немец у фраку, у чырвоным капелюшы і у той момант знікае.

"У Прушыні кішыць ад чарцей, а махайнік, лысы пан, той, што смолу гоніць, не то штоб быў з імі ў хаўрузі, да бы начэ за прыганятаго над імі настаўлены. Уночы каўтанаватыя смалавікі пруць яму цэбрамі смолу адусюль: то ад атамана, правініўшагося, то з пекла*, а ён сядзіць сабе ў пакоях дай люльку курыць. Пад той час чорны казёл па катлах скача дай скача, а далей як стане балбатаць, дак пан зараз і прыбяжыць у завод; паходзіць, нешта пашэпча, тагды балбатня сьціхне, зьмяя зашыпіць, а чорт давай жорыць у два малаткі: ляп, ляп, ляп, ляп! А ж пакуль пеўні засьпяваюць. Настане Божы дзень, дак прокляты немчык збыту не дае: куды не зірні, то ён тут — пакажацца дай скрозь землю пойдзе, то перабяжыць дай шчэзьне."

Паляшук кожную не зразумелую яму з'яву прыпісвае справе чорта, таму нічога дзіўнага, што гэткім самым чынам ён трактуе і вышэйзгаданае, што з'яўляецца толькі вынікам прымянення самаробнага засцерагальнага клапана, прымайстраванага наступным чынам: напоўнены вадою посуд з'ядноўваецца мядзянай трубкай таўшчынёю 3 см з галоўным рэзервуарам, дзе кіпіць смала, якая ўтварае пару і ў сваю чаргу падагравае ваду ў пасудзіне. Гэты працэс звычайна выклікае гучнае булькатанне (балбоча), якое для наглядчыка з'яўляецца сігналам, што ўжо час адкрываць галоўны кран, які адводзіць лішнюю пару вонкі праз вертыкальную трубу. Канец гэтай трубы над дахам будынка загнуты і мае выгляд разяўленай вужовай пашчы, у якой падчас выхаду пары падымаецца і апускаецца металічны язык на полазе. Пры ўдары аб ніз пашчы чуецца прыглушаны гук, падобны да кавання малатком на пэўнай адлегласці, што служыць манометрам для качагара, бо ў залежнасці ад тэмпу ўдараў языка рэгулюе сілу агню ў печах пад катламі. Апісаную трубу называют, зьмея (985: s.204-208; 449: с.661-663; 1415: с.474-478).

W folklorze białoruskiego Polesia, djabeł smolarniany albo Smalaný czort jest specjalny djabeł, opiekun wydobycia smoły.

Сярод палескіх чарцей асобнае месца займае смаляны чорт, а пры ім, нібы напалову чорт — наглядчык смалярні, атаман. Бадай, на ўсім абшары Беларусі нідзе так выразна, як на Палессі, не вызначаецца роля гэтага чорта, які жыве ў першабытнай смалакурні (майдан альбо печ), у лейкападобных ямах рознай велічыні, якія нагадваюць малыя гарадзішчы. Жыве ён у падземным калідоры (прыгрэбіца), які вядзе да лейкі, з якой выбіраецца смала, у чыстай ці смаляной бочцы, у будане рабочых у час іх адсутнасці, у дуплах, што застаюцца пасля дзятлаў, і часам на сасне, якая павінна быць звалена на смалякі.

"Калі мужык падкопуе хвою на лучыну, то чорт, седзячы на ёй, жджэ, пакуль ён дакапаецца да старчавіка да стане клесці, а тагды ўхопіцца за шчык*, завісне да й паваліць да долу. Так стараецца, штоб больш было смалы ў пекле."

Смаляны чорт заўсёды ў добрых адносінах з атаманам. Дапамагае яму не толькі ў смалярні пры вырабе смалы, але і за яе сценамі апякуецца ім.

"Чорт за атамана вельмі журыцца, бо ён толькі спераду быццам то чалавек, а ззаду такі самы каўтунаваты чорт смаляны. Яго чорт любіць і вучыць знахарству за тое, што ён гоніць смалу, штоб было ў чэм варыць грэшнікаў у пеклі. Атаманы пераймаюць ад чорта ўсякае знацце і ўхваткі — кожны нешта знае."

З работнікамі ён не так запанібрата, як з атаманам, але ім таксама дапамагае ў рабоце — і тым, што робяць у смалярні, і тым, хто дастаўляе смалякі; часам толькі ладзяць дробныя гарэзы (1415: с.474).

Wśród djabłów poleskich wybitne miejsce zajmuje djabeł smolarniany a przy nim, niejako pół-djabeł — dozorca smołarni, atàman. Bodaj na całym obszarze Białorusi nigdzie tak wyraźnie się nie uwydatnia rola tego djabła jak na Polesiu, obfituj ącem w pierwotne smolarnie (majdan albo piecz), w formie lejkowatych dołów różnej wielkości, przypominających małe grodziska. Mieszka on w korytarzu podziemnym (pryhrèbica) , prowadzącym do lejka, z którego odbiera się smołę, w beczce czystej lub zasmolonej, w szałasie robotników podczas ich nieobecności, w dziupli po dzięciołach i niekiedy na sośnie, która ma być zwalona na smolaki.

"Kali mużyk padkópuje chwóju na łuczynu, to czort sièdziaczy na jój żdże pakùl jon dakapàjecsa da starczawikà da stanie kleści, a tahdy ŭchopicsa za szczyk, zawiśnie daj pawalić da dołu. Tak starajecsa, sztob boisz było smały ŭ piekła."

Djabeł smolarniany zawsze jest w dobrych stosunkach z atamanem. Dopomaga mu nietylko w smolarni przy wyrobie smoły, ale i poza nią opiekuje się nim.

"Czort za atàmana wièlmi żńrycsa, bo jon tólki z pièradu bycsam to czaławiek, a z zàdu taki sàmy kaùtunawàty czort smalany. Jehó czort lùbié i ùczyc znàcharstwa za tóje, szto jon hónić smółu, sztob było ù czem waryć hrèsznikau ŭ pièkli. Atàmany pierejmàjuć ad czorta ŭsiàkaje znaćcie i uchwàtki — kożny nièszto znàje."

Z robotnikami nie jest na tak dobrej stopie jak z atamanem, ale im też dopomaga w robocie, tak pracującym przy smolarni, jak i tym, którzy dostarczają smolaków; niekiedy tylko płata drobne figle (985: s.204).

"Як хто хваліцца да хвастае, што без чорта абыйдзецца ў рабоце каля смалы, то ён яму зараз і адпора якуюсь чартоўскую штучку. Знай, маўляў, што без мяне нічога не зробіш.

Калісь я ў Красном Розі* падкапаў хвою, да як яна упала, сеў, штоб трохі аддыхаць да закурыць люльку, аж ось ідзе мой сусед Максім Цыган, пасечнік; стаў дай кажа:

— Здароў быў!

— Здароў! — ку.

— Ну, — кажа, глядзячы на карэньне, — і маў жа чорт работы, пакуль такого старчавіка перагнуў.

— Нашто мне чорт — ку — мне Бог памагаў.

Максім на ета нічога не адказаў, да толькі дрогнуў.

— А што ж ты, — кажа, — цяпер упярод будзеш рабіць?

— Ведома, — ку — што, сягоня кражую*, а заутра обрубаю пня дай пакалю на лучыну.

— А ульлікі будзеш кражаць, бо колода нічога сабе?

— А то ж, — ку — на том тыжні буду кражаць.

— Дак паслухай жа мяне, старого пасечніка, да упярод выкражай хаць аднаго ульліка сягоня, бо сягоняшні дзень вельмі шчасьлівы на пчолкі — зараз раёк і сядзе.

—Добра, — ку, трохі падумаўшы, — мо сапраўды даждуся пчол, бо досі не вядзецца.

Максім пашоў дадому, а я як нолёг, то пакуль сонца зайшло, выкражаў колодку. Трэба было яшчэ секануць зо тры, мо з чатыры разы, дай конец, аж тут затрашчала колода, адлупілася ад пня таўстая шчэпка, а пень падняўся дай стаў на папа.

Тху! Тху! Нячыстая сіла — чы я здурнеў? — хіба ж мне пяршынка, хіба я не знаю, што калі, старчавіка не перасекшы, адрубаеш пня, то ён падчас устане? Ета, мабыць, Максім у паганую пору нараіў кражаць, штоб дур на голаву напусьціць да насьмяяцца. Пастой жа, я табе падзякую.

Прышоў дадому. Да проста к Максіму ў хату, а ён якраз вячэрае.

— Што ж ты, — ку — сякі-такі ходзіш, да туман на людзей напускаеш — а? Гавары: быў ты каля мяне сягоня ў Красном Розі да раіў, штоб я коньчэ сягоня выкражаў ульліка?

— Адчапісь ты, — кажа, — ад мяне, сатана! Чаго б мяне мала насіць нячыстая сіла к табе ў Красны Рог? Я сягоня з двара не выходзіў; папытай людзей, калі не верыш.

— Ось як?! Цяпер я толькі дагадаўся, — ку, — што то быў чорт смаляны, да ў цябе перакінуўся. Я бо думаю, чаго ён дрогнуў, як я згадаў за Бога.

— Дак чаго ж хванішся? Робіш чортаво дзело, дак і маўчы."

Апавядаў Хведар Жук з Гарошкава Рэчыцкага раёна Гомельскай вобласці (1415: с.474-476; 985: s.204-205).

"Jak chto czwànicsa da chwàstaje, szto bez czorta abyjdziecsa ŭ raboci kalà smały, to jon jemù zaràz i adpore jakùjus czartóŭskuju sztùczku. Znaj, maŭlàŭ, szto bez mienie niczóho nie zrobisz.

Kaliś ja ŭ Kràsnom Rózi* padkapàŭ chwóju, da jak jenà ùpàła, sieŭ, sztob tróchi addychać da zakuryć lùlku, aż oś idziè moj susièd Maksim Cyhan, pasiecznik; staŭ daj każe:

— Zdaróŭ byŭ!

— Zdaróŭ! — ku.

— Nu, — każe hlàdziaczy na karènnie — i màŭże czort rabóty pakùl tokóho starczawikà* pierehnùŭ.

— Na szto mnie czort — ku — mnie Boh pamahàŭ.

Maksim na jèta niczóha nie adkazàŭ da tólki dróhnuŭ.

— A sztoż ty — każe — ciepièr ŭpieród bùdziesz rabić?

— Wièdamo — ku — szto, siahónia ŭrażùju*, a zàŭtra adrubàju pnia daj pakalù na łuczynu.

— A ùlliki bùdziesz krażać, bo kałoda niczóha sabiè?

— A toż — ku — na tom tyżmi bùdu krażać.

— Dak pasłŭchajże mieniè, staróho pasiecznika, da ŭpieród wykrażaj chać adnahó ùllika siahónia, bo siahóniaszni dzień wièlmi szczaśliwy na pczólki — zàraz rajók i siàdzie.

— Dobrè — ku, tróchi padùmaùszy — mo sapràŭdy, dażdŭsia pczoł, bo dósi nie wiedziècsa.

Maksim paszóŭ da domu, a ja jak nolóh, to pakùl sónce zajszło wykrażaŭ kałódku. Trèba było jeszczè siekanùc zó try, mo z czatyry ràzy daj kanièc, aż tut zatreszczàla kałoda, adłupiłasia ad pnia taùstàja szczèpka, a pień padniàŭsia daj staŭ na papà*.

Tchu! tchu! nieczystaja siła — czy jà zdurnièŭ? — chibaż mnie pierszynka, chibà ja nie znàju, szto kali starczawikà nie pieresièkszy adrubàjesz pnia, to jon padczàs ŭstànie? Jèta màbyc Maksim ŭ pahànuju póru naràiŭ krażać, sztob dur na hoławu napuścić, da nasmiejàcsa. Postojże, ja tablé padziàkuju.

Pryszóŭ da dómu da prósta k Maksimu ŭ chàtu, a jon jak ràz wieczèraje.

— Sztoż ty — ku — siaki taki chodzisz da tumàn na ludzièj napuskàjesz — a? hawary: byŭ ty kalà mieniè siahónia ŭ Kràsnom Rózi da ràiŭ, sztob ja kończę siahónia wykrażaŭ ùllika?

— Adczepiś ty — każe — ad mieniè, satanà! czahób mieniè mała nasić nieczysta ja siła k tabiè ŭ Kràsny Roh? Ja siahónia z dwarà nie wychodziŭ; papytàj ludzièj kali nie wièrysz.

— Oś jak?! ciepièr ja tólki dahadàŭsia — ku — szto to byŭ czort smalany da ù ciebiè pierekinuŭsia. Ja bo dùmaju czahó jon dróhnuŭ jak ja zhadàŭ za Bóha.

— Dak czahóż czwàniszsia? robisz czortawa dzieło, dak i maŭczy."

Οροw. Chwiedar Żuk z Horoszkowa, Rejon rzeczycki w obwodzie homelskim (985: s.204-205).

Смаляны чорт назірае за смалою, якая перавозіцца ў бочках да прыстані над Прыпяццю, і плыве з ёю на плытах Дняпром аж да Краменчуга — і нічога дзіўнага, бо смала, як лічыць палескі люд, — гэта яго ўласнасць. Паляшук ведае для чаго служыць такая вялікая колькасць смалы, і тым не менш верыць, што ідзе яна ў пекла.

"Як вязуць бочкі з смалою да берагу ў Юравічы або ў Ламачы, то і чорт едзе вечарам за падводамі. Ён не пад'язджае блізка да прыастаецца ззаду... сколькі раз азірнешся, то пабачыш, што на каню сядзіць нешта чорнае, да тут было, а тут і шчэзла. Калі ў дарозе прыйдзецца начаваць, то ўночы чорны казёл ходзіць паміж бочак да нюхае тую смалу, што падчас цячэ з бочак.

Лоцманы кажуць, што чорны казёл бывае і на плытах, да не такі рахманы, як у нас; уночы выскачыць з вады, прабяжыць на плыту да й боўць у воду, а ўдзень то толькі выткне морду з рагамі, да й нырне."

Смаляны чорт адрозніваецца ад сваіх пабрацімаў толькі шэрсцю, заўсёды ўскудлачанай, у выніку доўгага ацірання аб смаляны посуд. Пра чалавека, у якога каўтун яшчэ не збіўся цалкам, але ўжо ўзяўся космамі, кажуць: "чупрына скаўтунілася, бы начэ ў смоляного чорта", альбо: "замурзаны, як смаляны чорт". Уночы ён ператвараецца чорным казлом, а ўдзень набывае воблік селяніна ці пана (985: s.205-206; 449: с.662; 1415: с.476).

Djabeł smolarniany czuwa nad smołą, transportowaną w beczkach do przystani nad Prypecią, i płynie z nią na tratwach Dnieprem aż do Krzemieńczuka — i nic dziwnego, bo smoła, według mniemania ludu poleskiego, to jego własność. Poleszuk wie do czego służy tak wielka ilość smoły a jednak wierzy, iż idzie ona do piekła.

"Jak wiezùc boczki z smałóju da biérehu ŭ Jùrewiczy abó ŭ Łamaczy*, to i czort jedzie wierchom za padwodami. Jon nie padjeżdżaje blizka da pryastajècsa z zàdu za haniéj dwoje; skolki raz azirnièszsia, to pabàczysz, szto na kaniù siedzić nièszto czórnaje da tut było, a tut i szczezło. Kali ŭ darózi pryjdziecsa naczawać, to ŭ nóczy czorny kazioł chodzić pamiż bóczak da niùchaje tùju smołu, szto padczàs cieczè z bóczak.

Łócmany (flisacy) każuć, szto czórny kazioł bywàje i na płytach (tratwa) da nie taki rachmàny jak ŭ nas: ŭ nôczy wyskaczyć z wady, prabieżyć pa płytù daj boŭć ŭ wódu, a ŭ dzień, to tólki wytknie mordu z rahàmi daj nyrniè."

Djabeł smolarniany wyróżnia się od swych pobratymców tylko sierścią, zawsze skudłaczoną, wskutek ciągłego ocierania się o naczynia zasmolone. O człowieku, u którego kołtun nie zwinął się jeszcze całkowicie ale jest w kosmykach, mówią: "czupryna skaŭtùnilasia, by nàcze ŭ smalanóho czorta", albo: "zamùrzany jak smałany czort". W nocy przedzierzga się on w czarnego kozła, a w dzień przybiera postać wieśniaka lub pana (985: s.205-206).

3 развіццём вытворчасці смалы на ўдасканаленых смалакурнях мяняецца і чорт. Больш рэдка ён знаходзіцца ў старых памяшканнях, часцей набывае чалавечае аблічча, больш дбае пра свой знешні выгляд і наогул цывілізуецца. Ён настолькі мяняе свае ранейшыя адносіны да атаманаў пры саматужных «майданах», што прызначае ім крыўдныя кары за выкарчаваныя ляды.

"Як чорт смаляны пабратаўся з панамі да з немцамі, то па заводу казлом чорным ходзіць толькі ўночы, а ўдзень надзявае панскі храк з хвастом, чырвоны капялюш да панчохі доўгія, як у жыда. Чаравічкі скрыпяць, як цвыркуны, а як ідзе чы то па пяску, чы па балоце, то адзінакава курава падымаецца. Ведама, прыгледзеўся к немцам, як ставілі завод, да й сам у немца ўкляпаўся. Цяпер ужэ мужыцкую люльку пакінуў, да смокча панскага цыгана (цыгару), уваткнуўшы ў таўстую чараціну, да носіць дзыгарак, а на нос чапляе акуляры. З атаманамі стаў строгі — дзяржы вуха! А як каторы чуць што прашкапіць, то ад яго смолу адбярэ, да занясе ў завод, а то яшчэ і дурнем зробіць. Тады пан таго атамана па шыі, да пашоў вон, дурню, з маго майдану, бо ты нічога не знаеш."

У пачатку другой паловы XIX стагодзя вялікія прушынскія смалакурні былі невычарпальнаю крыніцаю апавяданняў пра смалянога чорта, якія разляталіся далека за Дняпро і за Прыпяць, а вярталіся ў форме фантастычных баек, яшчэ больш узмацняючы ў мясцовага люду веру ў розныя чартоўскія выбрыкі. Прушын робіцца яго галоўным цэнтрам; тут ён трымае цэлыя атрады сваіх работнікаў — простых чарцей звычайнага выгляду, празваных смалавікі. Ён займае ўсе куткі ў смалакурнях і іншых будынках, што належаць ей. Уночы па ўсёй тэрыторыі соваюцца каўтунаватыя чэрці, у смалакурнях ва ўсе куткі зазірае чорны казёл, а ўдзень з'яўляецца немец у фраку, у чырвоным капелюшы і у той момант знікае.

"У Прушыні кішыць ад чарцей, а махайнік, лысы пан, той, што смолу гоніць, не то штоб быў з імі ў хаўрузі, да бы начэ за прыганятаго над імі настаўлены. Уночы каўтанаватыя смалавікі пруць яму цэбрамі смолу адусюль: то ад атамана, правініўшагося, то з пекла*, а ён сядзіць сабе ў пакоях дай люльку курыць. Пад той час чорны казёл па катлах скача дай скача, а далей як стане балбатаць, дак пан зараз і прыбяжыць у завод; паходзіць, нешта пашэпча, тагды балбатня сьціхне, зьмяя зашыпіць, а чорт давай жорыць у два малаткі: ляп, ляп, ляп, ляп! А ж пакуль пеўні засьпяваюць. Настане Божы дзень, дак прокляты немчык збыту не дае: куды не зірні, то ён тут — пакажацца дай скрозь землю пойдзе, то перабяжыць дай шчэзьне."

Паляшук кожную не зразумелую яму з'яву прыпісвае справе чорта, таму нічога дзіўнага, што гэткім самым чынам ён трактуе і вышэйзгаданае, што з'яўляецца толькі вынікам прымянення самаробнага засцерагальнага клапана, прымайстраванага наступным чынам: напоўнены вадою посуд з'ядноўваецца мядзянай трубкай таўшчынёю 3 см з галоўным рэзервуарам, дзе кіпіць смала, якая ўтварае пару і ў сваю чаргу падагравае ваду ў пасудзіне. Гэты працэс звычайна выклікае гучнае булькатанне (балбоча), якое для наглядчыка з'яўляецца сігналам, што ўжо час адкрываць галоўны кран, які адводзіць лішнюю пару вонкі праз вертыкальную трубу. Канец гэтай трубы над дахам будынка загнуты і мае выгляд разяўленай вужовай пашчы, у якой падчас выхаду пары падымаецца і апускаецца металічны язык на полазе. Пры ўдары аб ніз пашчы чуецца прыглушаны гук, падобны да кавання малатком на пэўнай адлегласці, што служыць манометрам для качагара, бо ў залежнасці ад тэмпу ўдараў языка рэгулюе сілу агню ў печах пад катламі. Апісаную трубу называют, зьмея (985: s.204-208; 449: с.661-663; 1415: с.474-478).

Z rozwojem smolarstwa na ulepszonych smolarniach zmienia się djabeł. Rzadziej przebywa w dawnych lokalach, częściej przybiera postać ludzką, dbalszym się staje o swą powierzchowność i wogóle cywilizuje się. Zmienia dawny stosunek do atamanów przy pierwotnych "majdanach" tak dalece, że wymierza im dotkliwe kary za lada wykroczenie.

"Jak czort smalany pabràtaŭsia z panami da z Niemcami, to pa zawodu kazłom czórnym chodzić tólki ŭ nóczy, a ŭ dzień nadziewa je pański chrak z chwastom, czyrwóny kapalùsz da panczochi doŭhije jak ŭ Żyda. Czarawiczki skrypiać, jak cyrkuny (świerszcze), a jak idziè czy to pa piaskù czy pa bałóci, to adzinàkawa kùrawa padymàjecsa. Wièdamo pryhledzieŭsia k Nièmcam jak stawili zawód daj sàm ŭ Nièmca uklepàŭsia (upodobnił się). Ciepièr liże mużyckuju lùlku pakinuŭ da smókcze pànskaho cyhana (cygaro), ŭ watknùŭszy ŭ taŭstùju czeracinu (trzcina), da nosić dzygàrak, a na nàs czaplàje akulàry. Z atàmanami staŭ stróhi — dzierży wùcha! a jak katóry czùé szto praszkàpié, to ad jehó s molu adbierè da zaniesie ŭ zawód, a to jeszcze i dùrniam zrobić. Tahdy pan tahó atàmana pa szyi da paszóŭ, — won, dùrniu, z mahó majdanu, bo ty niczoho nie znàjesz."

W początkach drugiej połowy XIX w. wielkie pruszyńskie smolarnie były niewyczerpanem źródłem opowiadań o djable smolarnianym, które biegły daleko za Dniepr i Prypeć, a wracały w formie fantastycznych bajek, jeszcze więcej wzmacniając w miejscowej ludności wiarę we wszelkie wybryki djabelskie. Pruszyn staje się głównem jego siedliskiem; tu on utrzymuje całe zastępy swych robotników, prostych djabłów, o powierzchowności zwyczajnej, zwanych smaławiki. Zajmuje wszystkie zakątki w smolarniach i innych doń należących budynkach. W nocy na całem terytorjum snują się kołtunowaci djabli, w smolarniach we wszystkie kąty zagląda czarny kozioł, a w dzień zjawia się Niemiec we fraku, w czerwonym kapeluszu i w tej chwili znika.

"U Prùszyni kiszyć (roi się) ad czercièj, a machàjnik, łysy pan, toj szto smółu honić, nie to sztob byŭ z imi ŭ chaŭrùzi, da by nàcze za pryhaniàtaho nad imi nastàŭlany. U nóczy kaŭtunawàtyje smaławiki pruć jemù cebrami smółu ad ŭsiùl: to ad atàmana, prawiniŭszahosia, to z piekła*, a jon siedzić sabiè ŭ pakójach daj lùlku kùryc. Pad toj czas czórny kaziół pa katłach skàcze daj skacze, a dàlej jak stanie bałbatać, dak pan zàraz i prybieżyć ŭ zawód; pachódzić, nièszta paszèpcze, tahdy bałbatnia ścichnie, źmieja zaszypić, a czort dawàj żóryć ŭ dwa małatki: lap, lap, lap, lap! aż pakùl pièŭni zaśpiewajuć. Nastanie boży dzień, dak praklàty Niemczyk zbytu nie dajè: kudy nie zirni, to jon tut, — pakażecsa daj skróź zièmlu pójdzie, to pierebieżyć daj szczeźnie."

Poleszuk każde niezrozumiałe dlań zjawisko przypisuje dziełu djabła, to też nic dziwnego, że w ten sam sposób traktuje i powyższe, które jest tylko wynikiem zastosowania pierwotnej klapy bezpieczeństwa, urządzonej w sposób następujący: naczynia napełnione wodą łączy 3 centymetrowej grubości rurka miedziana z głównym zbiornikiem wrzącej smoły, wytwarzającej parę, która zagotowuje wodę w naczyniu. Proces ten zwykle wywołuje donośne bełkotanie (bałbócze), które dla dozorcy jest sygnałem, że już czas otworzyć główny kran, odprowadzający zbyteczną parę nazewnątrz przez rurę pionową. Koniec tej rury nad dachem budynku jest zagięty i ma kształt rozwartej paszczy węża, w której podczas wychodzenia pary podnosi się i opada metalowy język na biegunie. Uderzając o dół paszczy wydaje dźwięk przytłumiony, podobny do kucia młotkiem w pewnej odległości i służy za manometr dla palacza, który zależnie od tempa uderzeń języka reguluje siłę ognia w piecach pod kotłami. Rurę opisaną nazywają źmiejà (985: s.204-208).

Статус статьиСтатус артыкулаStatus artykułuСтатус статтіArticle status
Зверушка (вроде готовая статья, но при этом велика вероятность расширения)
Подготовка статьиПадрыхтоўка артыкулаPrzygotowanie artykułuПідготовка статтіArticle by
Your rating: None Average: 10 (Всего голосов: 3)
Адрес статьи в интернетеАдрас артыкулу ў інтэрнэцеAdres artykułu w internecieАдрес статті в інтернетіURL of article: //bestiary.us/smolyanoi-chert
Культурно-географическая классификация существ: Культурна-геаграфічная класіфікацыя істот: Kulturalno-geograficzna klasyfikacja istot: Культурно-географічна класифікація істот: Cultural and geographical classification of creatures:
Ареал обитания: Арэал рассялення: Areał zamieszkiwania: Ареал проживання: Habitat area:
Псевдо-биологическая классификация существ: Псеўда-біялагічная класіфікацыя істот: Pseudo-biologiczna klasyfikacja istot: Псевдо-біологічна класифікація істот: Pseudo-biological classification of creatures:
Физиологическая классификация: Фізіялагічная класіфікацыя: Fizjologiczna klasyfikacja: Фізіологічна класифікація: Physiological classification:

Comments

KOT Re: Смоляной черт
KOT's picture
Статус: оффлайн

Известно несколько традиционных способов гонки смолы и дегтя, которые применялись не только на Полесье, но и у западных и южных славян. Древнейший из них — ямный способ, когда смолу высиживали в специальных ямах — «майданах», которые у белорусов, украинцев, русских, западных и южных славян по своему устройству принципиально не отличались. Это была воронкообразная яма в форме опрокинутого конуса, «убитая» внутри глиной с отверстиями и обложенная берестой или сосновой дранкой. По способу выбирания смолы ямы были двух типов: с прямым и боковым стоками. В первом случае смола стекала в подъямник, откуда ее после остывания выбирали специальным черпаком на длинной ручке, или в поставленный там приемник-бочку. Во втором случае из подъямника проводился деревянный желоб, труба («рура»), по которому смола стекала в бочку, поставленную на поверхности земли. Преобладали ямы с прямым стоком.

Со второй половины XIX века древний ямный способ начал уступать место печному. Тогда же получили распространение наземные смолокуренные печи, которые устраивались крупными промышленниками. На западе Беларуси первые кирпичные смолокуренные печи начали появляться в начале XIX века. Характерными конструктивными чертами этого типа печей являлось наличие кирпичной печной камеры и стенки («кожуха», «плаща») вокруг нее. В печную камеру загружали смолевое сырье, а в промежуток между стенкой и камерой — дрова для топлива. Горячий воздух циркулировал вокруг печной камеры и способствовал лучшему тлению смоляков в печи. В таких печах можно было получать и скипидар, для этой цели служила отводящая металлическая трубка.

С середины XIX века начали устраиваться усовершенствованные печи с железными горизонтальными и вертикальными котлами. Котлы вмуровывались в пол кирпичной печи, внизу устраивали топки. Котлы наполнялись смольем и закрывались железной крышкой. Внизу котла имелось отверстие, через которое смола вытекала в приемник — деревянный чан. Пары скипидара по медной трубе проходили по змеевику через чан с холодной водой и конденсировались в скипидар, вытекающий в отдельный чан. Этот способ был выгоден тем, что в процессе производства древесина использовалась более рационально, с получением многих выходных продуктов — смолы, скипидара, угля. В конце XIX — начале XX веках печи с металлическими котлами получали все более широкое распространение. Так, по сообщению старожила села Бабуничи Петриковского района Гомельской области купеческий смолокуренный завод с железным котлом существовал до революции в деревне Куритичи. Вторичной перегонкой смолы с добавлением извести получали корабельный и сапожнический вар — твердую смолу.

С конца XIX века на востоке Полесья смоляные заводы стали оборудоваться также металлическими котлами-ретортами цилиндрической формы, огороженными кирпичной стенкой. Для западного Полесья в это время была характерна «латышская» печь — яйцеобразная кирпичная емкость с кирпичным кожухам и приспособлением для выхода скипидара. «Латышская» печь бытовала на Полесье вплоть до середины XX века, когда была заменена более рациональной металлической ретортой с цилиндрическим котлом (1374: с.249-251).

4 May, 2020 - 08:43
KOT Re: Diablo de alquitrán
KOT's picture
Статус: оффлайн

Smaljany chort (Смаляны чорт, literalmente "diablo alquitranado", "diablo de alquitrán") en el folklore de Polesie belaruso (regiòn pantanosa de espesos bosques en Belarús) es el patrón demoníaco de la extracción de pega (alquitrán). De día parece al señor capataz, vestido a la alemana, con un frac de cola, medias largas, zapatos de moda, fumando un cigarro y vigilando a los peones de la peguera. De noche toma el aspecto de un chivo negro y con aire de importancia da vueltas alrededor de la peguera, protegiéndola de los incendios y robos, y lamiendo la resina que cae de los barriles. Se creía que el diablo alquitranado sigue todo el proceso de producción de alquitrán desde el destoconamiento y quema, y hasta la venta, escoltando indispensablemente los buques y los carros que llevaban los barriles con resina a los consumidores de toda Europa.

facebook.com/BelarusianBestiary (by/ru/en/es/it/pl/cz)
instagram.com/arteias (en/ru)

Texto en español por Emiliya Karzhaneuskaya

4 May, 2020 - 11:54
KOT Re: Smolný čert
KOT's picture
Статус: оффлайн

V folklóru běloruského Paleśsia smolný čert existuje jako akční zástupce při výrobě pryskyřice. Během dne vypadá jako pán-brigadyr, který je oblečený podle německého kroje; má frak s chvostem, dlouhé kalhoty, módní boty, kouřící cigaretu a stará se i pracovníky pryskyřičního závodu. V noci si vážně chodí po závodu ve podobě černého kozle a chrání je od požáru a všelijakých zlodějů. Taky může zabránit úniku pryskyřice tím, že olíže sud. Říká se, že smolný čert doprovází pryskyřici od začátku její těžby, pomáhajíc vymýtit a vypálit pařezy, až po prodej, povinně jdouc za sudy a vozy, na kterých se rozváží pryskyřice zákazníkům po celé Evropě.

facebook.com/BelarusianBestiary (by/ru/en/es/it/pl/cz)
instagram.com/arteias (en/ru)

Český text: Alexej Gross

4 May, 2020 - 11:58
KOT Re: Il diavolo piceo
KOT's picture
Статус: оффлайн

Smaliani' ciort (Смаляны чорт, letteralmente "Il diavolo piceo") nel folklore del Palessie bielarusso è il protettore demoniaco della preda della resina. Di giorno ha l’aria del signore caposquadra vestito a modo tedesco: giubba a coda di rondine, calze lunghe, scarpe di moda e fuma una sigaretta. Di notte nell’immagine del сapro nero сammina dignitosamente per l’azienda salvaguardandola dagli incendi e rapine e lecca la resina effluente.
Si pensava che il diavolo piceo accompagnasse la resina dall’inizio della preda aiutando ad estirpare e debbiare dei ceppi fino alla vendita obbligatoriamente avviandosi dopo le navi e carreggi che portavano i barrili con la resina agli acquirenti in tutta l’Europa.

facebook.com/BelarusianBestiary (by/ru/en/es/it/pl/cz)
instagram.com/arteias (en/ru)

Tradotto in italiano da Ala Nikalayeva

4 May, 2020 - 15:00

Отправить комментарий

The content of this field is kept private and will not be shown publicly.
CAPTCHA
Пожалуйста, введите слова, показанные на картинке ниже. Это необходимо для того, чтобы выяснить, являетесь ли Вы человеком или представляете из себя спам-бота. Спасибо.
1 + 17 =
Решите эту простую математическую задачу и введите результат. То есть для 1+3, введите 4.

Только зарегистрированные пользователи могут оставлять комментарии. Пожалуйста, войдите или зарегистрируйтесь. Only registered users can post a new comment. Please login or register. Only registered users can post a new comment. Please login or register.

Еще? Еще!

Анчутка — по славянской мифологии злой дух, одно из названий черта (помесь черта и утки)
Черти — в славянском фольклоре злые духи
Зюзя — в белорусской мифологии дух зимы, воплощение холода, а также локальный аналог Деда Мороза
Волколак — в славянской мифологии оборотень, чeлoвeк, вынужденный принимать oблик вoлка
Баган — в белорусской мифологии дух-хранитель домашнего рогатого скота
Хапун — в белорусском и украинском фольклоре мифическое существо, похищающее маленьких детей и евреев независимо от возраста
Крыжацик — согласно белорусским поверьям, неупокоенный дух в облике седого ворона с человечьими глазами, обитающий в пределах границ кладбища
Хихитун — в белорусской мифологии нечистик, который смеется в тот момент, когда с человеком случается несчастье
Опивень — в белорусской мифологии нечистик, склоняющий людей к пьянству
Железная баба — в белорусском фольклоре страшное пугало в облике бабы-жабы с железным крюком, живущее в полях и огородах и хватающее детей, которые без разрешения бегают за горохом
Пасечник — в украинском, белорусском и польском фольклоре дух пасеки, исчезающей после смерти человека, который заключил договор с этим духом
Туросик — у литовских русинов опасный лесной божок, под видом тура или оленя с золотыми рогами или копытами заманивающий путников в лес или болото
Железный человек — в фольклоре Полесья мифический железный великан, живущий в болоте или заболоченном лесу и охраняющий свою территорию от посягательств и незваных гостей
Цыцохи — в фольклоре жителей Западного Полесья полубабы-полужабы, русалки-пугала, которые ловили детей и душили их своими железными грудями
Крампус — в фольклоре германцев преимущественно в альпийском регионе лохматое существо с рогами и длинным высунутым языком, которое карает непослушных детей в день святого Николая
Лойма — в белорусской мифологии коварный лесной или болотный дух исключительно женского пола
Маупун — в поверьях восточного Полесья, умерший до крещения мальчик, который становится после смерти главным над русалками-мавками
Утопец — в польском фольклоре злая водяная нежить, которой становится умерший в воде преступник или грешник, либо утопленный матерью некрещеный младенец
Подвей — согласно белорусской мифологии, персонификация опасного ветра-вихря, способного погубить человека, покалечить или наслать болезнь
Чор — в фольклоре тюркских и монгольских народов, обычно соседствующих со славянами, злой дух или демон, схожий со славянским чёртом